Це те, що потрібно знати перед екзаменом з філософії!
1.
Філософія позитивізму
Одним з основних філософських напрямків, що виражають сцієнтистську
тенденцію, є позитивізм, що проходить у своєму розвитку низку історичних
етапів. Позитивізм зароджується у 30-40-і
роки ХІХ ст. у Франції. Поступово позитивізм розповсюджується по Європі,
знаходить прибічників у США та Канаді.
В історії філософської думки мають місце наступні історичні форми (етапи)
позитивізму: власне "позитивізм” (або "перший позитивізм”); "емпіриокритицизм”
або "махізм”; неопозитивізм (різновиди – "логічний позитивізм”, "сематичний
позитивізм”); пост позитивізм (різновид "критичний раціоналізм”). Як правило,
засновники і послідовники кожного нового етапу позитивізму, розвиваючи ідеї
попередників, шляхом критичного відношення до існуючих ідей, все більш
грунтовніше та багатосторонніше філософськи осмислювали таку специфічну область
діяльності людей як наукове знання. Незаперечні завоювання позитивістів у тому,
що вони повернули суспільства до нуки, як і науку до суспільства, коли вона (у
ХХ ст.) стала безпосередньою виробничою силою суспільства.
Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт (1798-1857), який у
роботі "Дух позитивної філософії” визначає поняття "позитивне” як реальне,
фактичне, на відміну від химерного, сумнівного, негідного, негативного, тобто
нереального. Формулюючи закон "трьох стадій розвитку духу”, О.Конт виділяє
теологічну, метафізичну та позитивну (наукову) стадії розвитку духу. Таким
чином, вся передуюча філософія є недосконалою, оскільки вона спочатку
орієнтувалась на теологічні "абсолюти”, а потім метафізичні ("перші та кінцеві
причини”), що не мають досвідного (наукового) обґрунтування. На третій
позитивній стадії філософія формулює закони ("Знати, щоб передбачити,
передбачити, щоб уникати”). Ці вирази є девізом позитивізму. Завдання філософії
– побудування всеохоплюючої системи наукового знання.
До першого позитивізму відносять також філософські ідеї англійців Джона Мілля
(1806-1873) та Герберта Спенсера (1820-1903).
Виникнення другого етапу – "емпіриокритицизму” пов’язане з іменами Ернеста Маха
(1838-1916) та Ріхарда Авенаріуса (1843-1896; а його становлення обумовлене
"кризою природознавства” (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Представники
емпіріокритицизму вважали, що основною установкою позитивізму є отримання чистого
досвіду за допомогою критики. Завданням же філософії є створення теорії
наукового знання.
Третій етап у розвитку позитивізму називається "логічним позитивізмом”
(неопозитивізмом), починається у 20-і роки ХХ ст. Його представники Бертран
Рассел (1872-1970), Людвіг Вінгенштейн (1889-1951), а також Моріц Шлик
(1882-1936), Рудольф Карнап (1891-1970) та ін. Завданням філософії стає аналіз
мови науки (логічний аналіз наукових висловів та узагальнень), усунення з неї
псевдопроблем (попередньої метафізики). Був вироблений метод перевірки
справжності суджень – принцип верифікації, коли справжність гіпотези доводиться
або за допомогою досвіду, або за допомогою логічного доказу на основі досвіду.
До різновиду неопозитивізму відносять так званий "сематичний позитивізм”
(Альфред Тарський (1902-1983), Р.Карнап та ін.). Представники цього напрямку
відмовляються від розуміння "безпосередньо даної реальності” як сукупності
чуттєвих даних та розуміють реальність як сукупність значень.
У 1960-1970-і роки починає формуватися четвертий етап позитивізму – пост
позитивізм або "критичний раціоналізм”. Його основоположником стали Карл Поппер
(1902-1994), Томас Кун (н. 1922 р.), Імре Лакатос (1922-1974), Пол Фейєрабенз
(н. 1924 р.). Так К.Поппер виступив з критикою принципу верифікації, який був
покладений в основу пізнання неопозитивістами. Він запропонував взамін принцип
фальсифікації, згідно з яким необхідно не підтвердження фактів на істинність, а
спростування їх неістинності. У світі науки, за К.Поппером, витримують найнепротирічніші
концепції, пройшовши через випробування критикою. Неопозитивізмом був
вироблений також принцип філлібілізму, згідно з яким будь-яка наукова теорія не
може бути як кінцево спростована, так і раз і назавжди підтверджена. Іншими
словами, всі наукові теорії, будучи гіпотетичними за характером, містять лише
правдоподібні ствердження, а не незаперечні закони. Значить, будь-яка теорія (в
силу її ненадійності, а то і помилковості) повинна постійно переглядатися. Ще
один принцип позитивізму – принцип раціонально-критичної дискусії. Згідно з
ним, як тільки в теорії виявляється протиріччя хоча б у одному факті, її
необхідно переглянути, а нову теорію знову піддавати критичному аналізу.
Нарешті, важливим у неопозитивістів вважається принцип інваріантності (сумірності),
згідно з яким всі наукові теорії використовують нейтральну один від одного
емпіричну мову. Т.Кун, зокрема, виходить з того, що наукове пізнання
здійснюється спільнотою вчених-професіоналів і тому за результати наукових
теорій несуть відповідальність компетентні професійні групи, а не влада або
широкі маси (спільнота). Розвиток науки являє собою стрибкоподібний,
революційний процес зміни парадигм. І.Лакатос виходить з того, що основною
структурно-динамічною одиницею науки є науково-дослідницька програма, а історія
розвитку науки – це зміна конкуруючих дослідницьких програм, що замінюють
окремі допоміжні теорії. П.Фейєрабенд, піддаючи критиці принцип інваріантності
неопозитивістів, висунув принцип поліферації (розмноження) теорій. Саме
альтернативні теорії (несумісні з вже існуючими та визнаними) прискорюють
розвиток науки. Вони ж, завдяки конкуренції та зростаючій кількості
альтернатив, сприяють розвиткові потужності людського мислення. В силу того, що
будь-яка теорія є самодостатньою (не схожа ні на які інші, має свою мову,
несумірна з існуючими), то діяльність вченого, як і розвиток науки є
ірраціональними. Звідси, за П.Фейєрабендом, наука є форма ідеології та нічим не
відрізняється від міфу або релігії. Отже, необхідно звільнити суспільство від "диктату
науки”, відділити науку від держави; нехай вона бореться за виживання сама. Для
постпозитивістів є характерним також дослідження впливу політики, етики,
філософії, як володарів позанаукових фактів, на розвиток наукової теорій.
2. "Філософія
життя"
"Філософія
життя" – це ірраціоналістичний напрямок, що сформувався в кінці XIX – на
початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного західного раціоналізму.
Найбільшого поширення філософія життя набула в першій чверті XX ст. У
подальшому цей напрямок втрачає свою самостійність і його принципи
використовуються екзистенціалізмом, персоналізмом, феноменологією і, особливо,
філософською антропологією. Представниками "філософії життя" є
Фрідріх Ніцше (1844–1900), Анрі Бергсон (1859–1941), Вільгельм Дільтей
(1833–1911), Георг Зіммель (1858–1918), Освальд Шпенглер (1880–1936) та ін.
"Філософія життя" розглядає все, що існує, як форму
прояву "життя". При цьому поняття "життя" розглядається як
первинна цілісна реальність, яка нетотожна ні духу, ні матерії і може бути
осягнута лише інтуїтивно. Засновники "філософії життя" вважали, що
основою життя і його проявом є воля. Так у вченні німецького філософа А
Шопенгауера, яке можна вважати одним із джерел ірраціоналізму, обстоюється
примат волі відносно розуму. Він стверджував, що воля, тобто мотиви, бажання,
спонуки до дій і самі процеси реалізації цих дій є специфічними відносно
самостійними. При цьому, і це головне воля визначає спрямованість і результати
розумового пізнання. Тобто на місце розуму має бути поставлена воля, яка
незалежна від контролю з боку розуму і не має ні причин, ні основи. Це
"абсолютне вільне хотіння". Крім того, воля пронизує весь світ, вона
– першоначало й абсолют. Світ, за А. Шопенгауером, е нічим іншим як "волею
і уявою" (див. його працю "Світ як воля і уявлення", розділ
"Першоджерела").
3.
Феноменологія
Помітний вплив на сучасну
філософську культуру має феноменологія. Цей філософський напрям започаткував
німецький філософ і вчений, професор Галльського і Фрейбурзького університетів
Едмунд Гуссерль (1859-1938). Суть його вчення можна звести до трьох головних
ідей:
1. Гуссерль прагне
відмежувати філософію від природознавства, що стихійно стоїть на
матеріалістичних позиціях, відвести їй якусь цілком ізольовану від всіх інших
наук галузь. Такою галуззю має бути "трансцендентальний світ чистої
свідомості". Чиста свідомість - це самоочищення свідомості від схем, догм,
шаблонних ходів мислення, що нав'язують їй. Така свідомість має справу з
феноменами, тобто з тими, що нам надано, що перед нами з'явилося
("феномен" із давньогрецької - явище, з'явлення).
2. Феномени розуміються не як
психічні явища, а як деякі абсолютні сутності, що мають всезагальне значення,
незалежні від індивідуальної свідомості, але одночасно знаходяться тільки у ній
і не в змозі існувати поза нею.
3. Вказані сутності не
пізнаються шляхом абстрагуючої діяльності розуму, а інтуїтивно осмислюються.
У першій половині XX ст.
феноменологія була досить поширеною і навіть модною філософією. її
запроваджували у різні сфери людської діяльності; наприклад, у мистецтво, бо
мистецтво безсумнівно має справу перш за все та переважно із феноменами. Так
само широке використання феноменологія знайшла у культурології, соціології та
політології.
4.Філософія
екзистенціалізму
Екзистенціалізм-це ірраціоналістична філософія, предметом вивчення якої є
не об'єктивна реальність, а внутрішній світ людини. Центральними проблемами
цієї філософії є:
1. Проблема існування
(екзистенції) людини. Екзистенціальна філософія стверджує, що не все, чим
людина живе, що вона переживає, є справжнім існуванням. Коли людина працює,
вчиться, відпочиває, радіє тому чи іншому випадку - це існування зовнішнє. У
такому існуванні втрачається неповторна єдність, єдність кожної окремої особи,
зникають ті первісні, внутрішні, інтимні, начебто незалежні від зовнішнього
світу, від інших людей переживання, які й становлять існування. Для позначення
існування в цьому розумінні й користуються терміном "екзистенція".
Екзистенція виражає глибинну основу, сутність існування, неповторність, унікальність
людини та її долі. Якщо існування показує людину такою, якою вона є, то
екзистенція вказує на можливості, які містяться в ній. Екзистенція означає
здатність людини здійснити свій вибір, розкрити свої можливості, бути собою.
2. Проблема буття людини та
буття світу - центральна проблема екзистенціальної філософії. Про це свідчать
навіть назви творів основоположників екзистенціалізму. У Хайдеггера - основна
праця "Буття і час", у Сартра - "Буття і ніщо" та ін. Як же
розуміють буття екзистенціалісти і як це поєднується з проблемою людини? На
відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як
об'єктивний, не залежний від свідомості світ, екзистенціалісти вважають, що
філософія стоятиме на позиціях життєвого реалізму лише тоді, коли об'єктом її
досліджень буде людина, її життя. Світ для людини існує оскільки, остільки вона
йде від свого буття, надає світу певного значення та змісту. Людина творить
світ таким, яким вона хоче його бачити, виходячи зі своїх переживань, створює
свою емоційну картину світу. І тому, як стверджують екзистенціалісти, нема
сенсу говорити про якийсь особливий, об'єктивний, світ позалюдського. В їх
концепціях об'єктивна дійсність існує як суб'єктивна, як продукт переживань
суб'єкта, як існування його сприйняття, його свідомості.
3. Проблема свободи людини.
Екзистенціалізм називають філософією свободи. І справді, проблема свободи
посідає в екзистенціалізмі важливе місце. Але ж у чому сутність свободи? Як її
розуміють екзистенціалісти? Екзистенціалізм визначає свободу як вибір людиною
самої себе: людина така, якою вона сама себе вільно вибирає. Свобода
трактується не як свобода діяльності, а лише як свобода вибору або ставлення
суб'єкта до незалежного від нього оточення. Він може або вільно погодитися зі
своїм станом, або теж вільно не приймати свого стану. Об'єктивна ситуація не
сама по собі обмежує нашу свободу, а лише як переживання її як обмеження.
Наприклад, в'язень або ж раб теж може бути "вільним", відповідним
чином самовизначаючи своє ставлення до свого становища. Звідси висновок:
завдання людини полягає не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб насамперед
змінити своє ставлення до нього.
Ідеї екзистенціалізму мали і
мають великий вплив на різноманітні течії сучасної філософської думки. Під
впливом цієї філософії розвивалась франкфуртська школа (Ю. Хабермас, А. Шмідт,
Т. Адорно, Г. Маркузе та ін.), школа нових філософів (Ж. М. Бенуа, Г. Лардро,
М. Гарен та ін.), що виникли в 70-ті роки XX ст. у Франції, та ін.
5.
Філософські аспекти психоаналізу
Засновником психоаналізу є
австрійський вчений — психіатр Зигмунд Фрейд (1856-1939). Спираючись на свій
досвід лікування та діагностики людський психіки, він розробив юнцепцію
несвідомих психічних процесів і метизації, перенісши їх на соціальні явища.
Фрейд представляє психіку людини складається з протистоять один одному сфер —
свідомого і несвідомого, які розділені особливої психічної інстанцією —
передсвідомим. Згідно з Фрейдом, всі душевні троцесси несвідомі. Несвідоме —
особлива психологічна реальність, яка притаманна кожній людині, існує поруч із
свідомістю і значною мірою контролює його.
Фрейд створив модель
особистості, яка співвідносилася з відповідними системами психіки,
топографічної та динамічної. При динамічній схемі психіка представляється як
сукупність трьох шарів: «Воно» (несвідоме), «Я» (свідомість людини), «Над-Я»
(що впливає на особистість зовнішня реальність). Після сформування «Над-Я» в
результаті інтерпретації соціальних норм, заборон і заохочень весь психічний
апарат починає діяти як ціле.
Згідно з Фрейдом, головними чинниками, які керують психікою людини, є
задоволення і витіснення, коли психіка відторгає неприйнятне.
Фрейд намагається з’ясувати
походження онергіі несвідомого. Відповідаючи на це питання, він в 1920 р.
висуває першу психоаналітичну систему, згідно з якою в основі несвідомого
лежить сексуальний інстинкт — «лібідо». Ця теорія була піддана критиці, після
чого Фрейд розробив другу психологічну схему, в якій енергією несвідомого
управляють «Ерос» — інстинкт життя, і «Тіатос» — інстинкт смерті.
Поведінка людини визначається інстинктом родового самозбереження. Всі інші
прагнення — слідства незадоволеності і перемикання сексуальної енергії на інші
обласгі. Фрейд, дотримуючись традицій соціології та антропології, здійснив
біологізацію людини, звівши соціальні та психічні явища до елементарних
фізіологічним і біологічним процесам.
Одна з найважливіших проблем
психоаналізу — «едипів комплекс», несвідоме потяг до батькові. Переживання
цього комплексу визначає напрям формування особистості людини та її поведінку в
подальшому житті.
Розширюючи сферу використання
психоаналізу, Фрейд застосував його до проблем міжособистісних відносин, до
психології мас, до інстинктів культури, які інтерпретував у дусі психологізму.
Головна проблема, яку намагався вирішити Фрейд — проблема конфлікту людини і
суспільства.
За Фрейдом, кожна людина прагне до задоволення своїх інстинктів і потягів, а
суспільство придушує ці устремління, що викликає вороже ставлення людини до
культури суспільства.
Принципи та методи психоаналізу Фрейд використовує для аналізу релігії і
релігійності. Він звертає увагу на такі функції релігії, як ілюзорна захист
людини від проявів природи і захист від несправедливостей культури. Фрейд
заперечуючи цінність релігії запропонував перехід від релігійної віри до
атеїзму.
6. Проблема буття і основні шляхи її
вирішення.
Проблема буття — одна з
перших проблем, які намагалась розв'язати філософія. Поняття «буття» дуже часто
фігурує в нашій мові. Філософія, на відміну від буденної свідомості, порушує проблему
буття свідомо, намагається з'ясувати смисл, який людська культура вкладає в це
поняття. Вчення про буття називається онтологією. У різних
філософських системах поняття «буття» набувало різного значення і визначалось
через відношення його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо — це
заперечення буття. Класична філософія визначала буття через протиставлення
небуттю. В сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають
через суще. Під сущим філософи розуміють «оформлене», «обмежене», «визначене»
буття, все те, що можна помислити в предметній формі. Річ, людина, атом, вітер,
почуття, поняття — це суще, яке може мати буття або небуття. Виходячи з цих
засад, можна розглянути існуючі концепції буття. Якщо під сущим розуміють тільки
матеріальні речі (атом, камінь, рослина, тварина, людина, тощо), тобто світ
розглядають як сукупність матеріальних речей і буття приписують тільки такому
сущому, то в такому разі буття стає тотожним матеріальності. Бути — значить
бути матеріальним. Єдність світу в його матеріальності, стверджував Ф. Енгельс,
існує тільки матерія (Ленін). Звідси висновок, що нематеріальне суще (ідеї,
духовні цінності тощо) мають несправжнє, меншовартісне буття. Виходячи з історії філософії, можна вести мову про три
основні концепції буття: — матеріалістична, яка
ототожнює буття з матеріальним сущим; — ідеалістична, що ототожнює буття з
мисленням (ідеальним сущим); — некласична, що протиставляє буття як
процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому,
завершеному.
7. Поняття
матерії, руху, простору і часу.
Термін "матерія" має латинське походження (лат. речовина). У широкому значенні — це субстанція, найглибша
сутність світу, його фундамент. Згідно з матеріалістичною філософією, крім
матерії в її різноманітних видах та формах, у світі нічого не існує. Навіть
свідомість розглядається як властивість матеріального характеру, оскільки вона
притаманна високоорганізованій матерії — мозку людини. У вузькому розумінні матерія — це об'єктивна реальність, яка існує поза
і незалежно від свідомості і відображається органами чуття. З її змісту
вилучається все, що є продуктом діяльності психіки людини. Матерія
розглядається як протилежність свідомості. З гносеологічного погляду так чинити
можна, тому що в самій свідомості не існує, наприклад, ланів чи лісів, на які
спрямовані органи чуття людини. У ній немає нічого речовинно-субстратного від
цих об'єктів споглядання. У свідомості містяться лише ідеальні образи, копії
ланів і лісів, завдяки чому фахівець може осмислено діяти, творити.
Рух матерії — єдність
протилежностей: абсолютного і відносного, стійкого і мінливого, перервного і
неперервного. Рух матерії абсолютний і вічний. Це означає, що його неможливо ні
створити, ні знищити. Разом з тим кожний конкретний матеріальний об'єкт має
тривалість існування. Такий стан руху матерії називається спокоєм. Спокій —
момент, конкретний вияв руху, рух у рівновазі. Як свідчить сучасна фізика, між
молекулами повинен діяти обмін електронами, а в самих молекулах — рух електронів,
взаємоперетворення протонів па нейтрони в середині ядер і т. ін. Це можна
сказати про будь-який об'єкт навколишнього світу: рослин, тварин, все живе, у
тому числі про нас самих, оскільки не лише постійно змінюється стан нашої
психіки (виникають нові відчуття, переживання, ідеї, думки), а й безупинно
відбувається зміна тіла (через певний проміжок часу, внаслідок обміну речовин
молекули нашого тіла повністю змінюють свій склад).
Простір і час — це атрибути,
тобто суттєві властивості рухомої матерії. Вони — корінні форми її існування.
Однак філософи — ідеалісти заперечують залежність часу і простору від матерії.
Наприклад, Д. Берклі вважав їх суб'єктивними формами сприймання речей. Згідно з
І. Кантом, простір і час — апріорні й абсолютно "порожні" форми чуттєвого
споглядання речей, внутрішньо і споконвічно притаманні людській свідомості. У
світі природних речей не існує ні часу, ні простору. Те й інше властиве лише
людському способу сприймання предметів. Г. Гегель, навпаки, визнавав
об'єктивність простору і часу, але розглядав їх як результат творчої діяльності
абсолютного духу.
8.
Діалектика як філософська теорія розвитку
Діалектика - це спосіб філософствування, оснований на всезагальних принципах зв'язку та
розвитку, теорія і метод філософської рефлексії, які дають змогу суб'єкту
філософії розглядати і пояснювати універсальні зв'язки світу, людського
мислення, суспільного існування та культури через взаємозв'язок, взаємодію,
боротьбу і єдність протилежних начал, аспектів, сторін буття, що
саморозвивається.
Діалектика, перш за все, є теорією, тобто формою наукової діяльності
суспільно-розвинутої людини, яка спрямована на отримання знань про природну та
соціальну дійсність і разом з практикою складає сукупну діяльність суспільства.
3 точки зору діалектиків, все
тече, все змінюється. Метафізики ж твердять, що явища незмінні у своїй
сутності. Діалектична концепція розвитку полягає в тому, що
розпиток тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід
кількості у якість і навпаки та як рух за спіраллю. Метафізики сприймають
розвиток як результат. божественного першопоштовху, як збільшення або
зменшення, тобто як чисто кількісній) процес та як рух по замкненому колу.
Важливим принципом
матеріалістичної діалектики є принцип розвитку, тобто розуміння
розвитку як вічною і нескінченною процесу зміни старо/о новим, одних явиш, і
процесів - іншими. Дійсний світ дає нам картину різноманітних рухів і змін,
переходів з одного стану в інший, неперервного виникнення нового і знищення
старого у всіх явищах природи і суспільства. Безперервний рух і розпиток,
взаємоперетворення і перебудова предметів і явищ - це одна із значних рис і
форм буття матеріального світу, бо рух і розвиток являє собою необхідну і
суттєву, невід'ємну властивість матерії, без якої вона не може існувати.
Існують дві різні тенденції розвитку:
1) висхідна, прогресивна, перехід
від простого до складного;
2) низхідна, спадна, регресивна,
перехід від складного до простого. З цього визначення категорії розвитку
виходить, що розвиток багатший за своїм конкретним змістом, ніж рух, хоч рух за
своїм обсягом значно ширший від розвитку. Будь-який розвиток є рух, тобто
зміни взагалі, але не всякий рух є розвиток, оскільки у природі має місце і
такий рух, який не є ні прогресивним, ні регресивним, як це характерно для
механічного руху, простого пересування, переміщення тіл.
Діалектична концепція
розуміння природи та сутності світу - як діалектичний ідеалізм (Гегель), так і
діалектичний матеріалізм (Маркс, Енгельс, Ленін) - виходить з того, що
рушійними силами розвитку світу виступають діалектичні протиріччя, які є
реальними протиріччями реального життя, на відміну від формально-логічних
протиріч софістичного забарвлення.
Протиріччя притаманні всім
сферам світового розвитку: природі, суспільству, пізнанню. Діалектичні
протиріччя за своєю сутністю полягають в єдності та боротьбі взаємопокладаючих
і взаємовиключних протилежностей.
Протилежності - це поляризовані сторони об'єктів, які створюють
динамічну цілісність їх існування і мають різноспрямовані тенденції розвитку.
Протилежності - це найбільш
відмінні одна від одної характеристики об'єктів і процесів; вони мають бути
певним чином класифіковані.
9. Закони
діалектики
Закон єдності та боротьби
протилежностей - це, на думку як
Гегеля, так і Маркса й Енгельса, основний закон діалектики, зміст якого дає
відповідь на запитання: "Що таке розвиток?" В основі його лежить
категорія "протиріччя".
Протиріччя - це категорія, яка визначає певний тип взаємодії різних
і протилежних сторін, властивостей і тенденцій в складі тієї чи іншої системи
або між системами, процес зіткнення протилежних прагнень і сил. Існування - це
процес.
Аналіз процесу передбачає
певну стадіальність, етапність розвитку, тому необхідно визначити фази
становлення, розвитку і розв'язання протиріччя. Перший етап: відбулося
становлення нової якості процесу, об'єкту, явища. Тут наявна - визначена, чітка
сталість.
Це - фаза тотожності,
визнання того, що об'єкт, процес відбувся й існує; тобто, як зазначав великий
давньогрецький філософ Платон, "... визнаємо ми, що вона (тотожність)
існує, чи не визнаємо?". Друга стадія, або фаза - розрізнення. Наступна
фаза - фаза суттєвих розрізнень.
Другий закон діалектики -
закон взаємного переходу кількісних і якісних змін - має на меті знайти відповідь на питання "Як
відбувається розвиток?"
Для з'ясування змісту і
сутності цього закону необхідно визначити ключові категорії, за допомогою яких
можна сформулювати цей закон. Це такі категорії: "властивість",
"якість", "кількість", "міра", "стрибок".
Властивість - це спосіб виявлення визначеної сторони, боку, грані
об'єкта стосовно до інших об'єктів, з якими даний об'єкт вступає у взаємодію.
У сукупність властивостей
об'єкта входять як суттєві, так і випадкові для даної речі, а також внутрішні
та зовнішні, всезагальні та специфічні, природні та штучні властивості.
Якість - це філософська категорія, зміст якої полягає у
цілісній характеристиці внутрішньої та зовнішньої визначеності, відносної
сталості, функціональної єдності суттєвих властивостей об'єкта.
Кожна сукупність однакових
об'єктів створює певну множину. Якщо ця множина скінчена, то її можна
порахувати. Будь-яка кількість є множиною, якщо її можна перелічити, і
величиною, якщо її можна виміряти.
Кількість - це філософська категорія, яка виражає формально
зовнішнє взаємовідношення предметів і процесів, а також їхніх зв'язків,
властивостей, частин - таких, як число, величина, множина, клас, об'єм, ступінь
прояву тієї чи іншої властивості.
Третій універсальний
закон діалектики дає відповідь
на питання: "куди веде розвиток?" По-перше, треба з'ясувати зміст категорії "заперечення ".
Заперечення - це філософська категорія, яка означає певний момент
процесу розвитку. Змістом цього моменту є діалектичний зв'язок двох послідовних
стадій (або станів) об'єкта, що розвивається.
У теорії діалектики
розглядаються два типи заперечення: деструктивне і конструктивне.
Деструктивне заперечення -
це повне знищення якісної
визначеності об'єкту, повне його руйнування. Приклад: ефект анігіляції у
мікросвіті на його субатомному рівні - частинка і античастинка (електрон і
позитрон) при зіткненні повністю втрачають свою якісну визначеність і речову
основу.
Конструктивне заперечення
- це такий тип заперечення, при
здійсненні якого в об'єкті нової якості зберігаються деякі залишки властивостей
об'єкта попередньої якості.
10. Сутність та
структура свідомості
Свідомість — це найвища, властива тільки людині як соціальній (тобто
суспільній) істоті форма відображення дійсності, функція людського мозку. Вона
є активним, цілеспрямованим, узагальненим, оцінним відображенням, пов’язаним з
діяльністю, в процесі якої люди освоюють і перетворюють світ.
Свідомість людини формується, розвивається, функціонує на основі
взаємопов’язаних факторів:
знаряддево-предметної діяльності, яка включає виготов лення та застосування
знарядь праці, з часом веде до створення і розширення світу "олюдненої
природи”, сфери матері альної та духовної культури; діяльного спілкування між
людьми, яке має свої "матеріально-технічні”, інформаційно-інтелектуальні і
моральні аспекти.
Походженням і функціями свідомості пояснюється те, що вона за своєю природою
має діяльнісний і суспільний характер; до "компетенції” свідомості відноситься
осмислене відображення дійсності, розуміння її, певне ставлення як до
предметної дійсності, такідо іншихлюдей, суспільства, оцінка речей, явищ,
подій, людських вчинків — відповідно до певних понять і критеріїв. Свідомість
існує насамперед як властивість окремої людини, як внутрішній світи "Я”, але
свідомість кожної людини в кожний момент життя є діалектичною єдністю, переплетенням,
взаємодією індивідуально-особистісного і суспільного.
Свідомість предметна: в процесі своєї діяльності людина виділяє предмети
цієї діяльності як об’єктивну реальність, яка їй (людині) відносно протистоїть,
спрямовує на них свою увагу, відносить до них (проектує на них) свої відчуття,
сприйняття, уявлення, поняття (скажімо, моє відчуття червоного кольору я
безпосередньо відношу до предмета, який діє на мій зір, – як його властивість).
У той же час людина відрізняє себе, своє
"Я” від своєї власної діяльності, тобто дає собі звіт: "Я роблю те-то з
такими-то предметами”. Отже, усвідомлення предметної дійсності має своїм другим
полюсом усвідомлення самого себе, самосвідомість.
Свідомість завжди є певне
знання. Знання — це відображення дійсності, сукупність відомостей про неї,
форма духовного оволодіння дійсністю, інформація. Людина дає собі звіт у тому,
що вона має ці відомості, цю інформацію, володіє знаннями. Вона ставиться до
своїх знань як до свого художнього надбання, багатства.
11.
Свідомість та самосвідомість
Свідомість - це відтворення людиною ідеального образу своєї діяльності та ідеального
представництва в ній позицій інших людей. Свідомість - рефлексія суб'єктом дійсності, своєї діяльності, самого себе.
Свідомість є свідомість у тому сенсі, що індивідуальна свідомість може існувати
тільки за наявності суспільної свідомості і мови, що є його реальним
субстратом. Свідомість не дано споконвічно і породжується не природою, а суспільством.
Поняття
"свідомість" не однозначне. У широкому сенсі слова під нею мають на
увазі психічне відображення дійсності, незалежно від того, на якому рівні воно
здійснюється - біологічному чи соціальному, почуттєвому чи раціональному. Коли
мають на увазі свідомість у цьому широкому змісті, то тим самим підкреслюють її
відношення до матерії без виявлення специфіки її структурної організації.
Свідомість - вища, властива
людині форма узагальненого відображення об'єктивних стійких властивостей і
закономірностей навколишнього світу, формування у людини внутрішньої моделі
зовнішнього світу, в результаті чого досягається пізнання і перетворення навколишньої дійсності.
Функція свідомості полягає у
формуванні цілей діяльності, в попередньому уявному побудові дій і передбаченні
їх результатів, що забезпечує розумне регулювання поведінки та діяльності
людини. У свідомість людини включено певне ставлення до
навколишнього середовища, до інших людей.
Самосвідомість включає
самовизначення, саморегулювання, самоконтроль, що необхідне і в предметній
діяльності і в спілкуванні з іншими людьми, самооцінку, зокрема моральну, яка
проявляється в суто людському феномені совісті. Як істота, що має свідомість і
самосвідомість, людина не просто діє, а чинить — так або інакше, роблячи вибір,
вона здатна усвідомлювати мотиви й цілі своєї діяльності і своїх вчинків,
визначати свої орієнтації, свою життєву позицію. Неодмінним компонентом
людської свідомості є моральна свідомість, яка починається з уміння ототожнити
себе з іншою людиною, поставити себе на її місце, що виражається у відомому
"золотому правилі моралі”: "Не чини іншому того, чого не бажаєш собі”; "Усе,
чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви”.
12.
Проблема несвідомого в психоаналізі
Свідомість не є єдиним рівнем, на якому представлені психічні
процеси, властивості і стани людини, і далеко не все, що сприймається і
управляє поведінкою людини, актуально усвідомлюється ім. Крім свідомості у
людини є і несвідоме. Це - ті явища, процеси, властивості і стани, які за своєю
дією на поведінку схожі на усвідомлювані, але людиною не рефлексує, тобто не усвідомлюються. Їх за традицією,
пов'язаної з свідомими процесами, також називають психічними.
Несвідоме початок так чи інакше представлена практично у всіх психічних процесах,
властивостях і станах людини. Є несвідомі відчуття, до яких належать відчуття
рівноваги, (м'язові відчуття). Є неусвідомлювані зорові і слухові відчуття, які
викликають мимовільні рефлексивні реакції в зорової та слухової центральних
системах.
Несвідома пам'ять - це та пам'ять, яка пов'язана з
довготривалою і генетичною пам'яттю. Це та пам'ять, яка управляє мисленням, уявою, увагою, визначаючи зміст думок людини в
даний момент часу, його образи, об'єкти, на які спрямована увага. Несвідоме
мислення особливо виразно виступає в процесі вирішення людиною творчих завдань,
а несвідома мова - це внутрішня мова.
Є й несвідома мотивація, що впливає на спрямованість і характер вчинків,
багато іншого, не усвідомлюване людиною в психічних процесах, властивостях і
станах. Несвідоме в особистості людини - це ті якості, інтереси, потреби і т.
п., які людина не усвідомлює у себе, але які йому властиві й виявляються в
різноманітних мимовільних реакціях, діях, психічних явищах. Одне з таких явищ -
помилкові дії, застереження, описки. В основі іншої групи несвідомих
явищ лежить мимовільне забування імен, обіцянок, намірів, предметів, подій та
іншого, що прямо або побічно пов'язане для людини з неприємними переживаннями.
Третя група несвідомих явищ особистісного характеру належить, до розряду уявлень і пов'язана із
сприйняттям, пам'яттю та уявою: сновидіння, мрії,
мрії.
Третій тип несвідомих явищ - ті, про які говорив Фрейд, що стосуються
особистісного несвідомого. Це - бажання, думки, наміри, потреби, витіснені зі
сфери людської свідомості під впливом цензури. Поділ психіки на свідоме і
несвідоме є основною передумовою психоаналізу. Найважливіше місце в теорії
Фрейда займав його метод психоаналізу.
Психоаналіз (від грец. Душа і розкладання) -
напрям у психології, засноване Фрейдом в кінці XIX ст. - Першої третини XX ст. Психоаналіз поширився в багато країн у вигляді
системи поглядів на природу людської психіки, явища моралі, релігії, культури, мистецтва, науки, суспільного життя. В
основі цих поглядів - теорія
несвідомого і статевого потягу. Неусвідомлюване проявляється в поведінці й
психіці людини-в обмовках, описки, сновидіннях і т.д. Центральне положення
психоаналізу - існування споконвічної таємної війни між прихованим в глибинах
індивіда неусвідомлюваним (головне з яких сексуальний потяг - лібідо) і
необхідністю вижити у ворожому цього індивіду соціальному середовищі.
Психоаналіз бачить головну проблему в тому, що
людина не здогадується про протиріччя всередині себе. У ясному усвідомленні
"Я" своїх заборонених потягів, яке забезпечується психоаналітичної
дешифровкою сенсу невротичних симптомів, Фрейд бачив засіб відновлення психічного
здоров'я. Якщо говорити простіше, то за допомогою психоаналізу виявляється те
місце в психіці, в якому спостерігається тиск і утворюється, так звана,
опуклість. Виявивши це місце і усунувши в ньому виникле протиріччя, людині
повертається здорова психіка.
13. Філософська концепція творчості
У реальному житті люди стикаються з ситуаціями, які швидко змінюються. З
цієї причини, крім рішень на основі загальноприйнятих норм поведінки їм
доводиться приймати нестандартні рішення. Такий процес у філософії називається
творчістю.
В історії філософії майже всі мислителі приділяли певну увагу проблемі
творчості. Проте її складність, таємничий характер, несхожість, а часто і
відверта протилежність вихідних настанов філософів зумовили розмаїтість
тлумачень сутності, змісту та форм реалізації творчості.
У християнській філософії Середньовіччя спостерігалося два взаємопов'язані
підходи до творчості: перший випливав із розуміння Бога, як творця світу,
другий був пов'язаний з античною традицією, зокрема, позиціями Платона.
Значний внесок у розроблення
проблеми творчості здійснили представники класичної німецької філософії. Так,
І. Кант вважав творчість характерною рисою генія і протиставляв творчу
діяльність раціональній. Г. Гегель вічною творчістю наділив абсолютну ідею, яка
є творчим началом природи та людини.
З інших позицій розглядають
творчість філософи — екзистенціалісти та представники психоаналізу. 3. Фрейд
цілком відносив її до сфери несвідомого, абсолютизував її неповторність і тим
самим визнавав непізнаванність і несумісність творчості з раціональним
пізнанням.
По-перше, можна констатувати,
що передумовами творчості є всезагальпі властивості матерії — активність і
відображення. Виявом активності матерії є її розвиток. З удосконаленням форм
відображення на вищій його стадії, тобто на рівні людської свідомості,
виникають здібності людей до творчості. Творча активність стає властивістю
відображення і розвивається разом з ним. У розумі людини виникають унікальні
образи, які, матеріалізуючись у процесі практичної діяльності, спричиняють
появу предметів, процесів і систем, що не існували раніше.
По-друге, у пізнанні людини
немає двох паралельних, незалежних один від одного "механізмів", один
з яких обслуговував би відображення, а інший — творчість. Виокремити подібні
"механізми" неможливо, оскільки творчість пронизує весь пізнавальний
процес, її компоненти містяться і в змісті чуттєвих уявлень, і в системі
понятійних образів як у живому спогляданні, так і на рівні емпіричного та
теоретичного пізнання. Отже, творчість не протилежна раціональності, а є її
природним і необхідним доповненням. Одне без іншого не може існувати.
По-третє, творчість — це продукт біосоціальної еволюції людини. Здатність
до творення закладена не просто в біофізичній і нейрофізіологічній структурах
мозку людини, а й у його "функціональній архітектурі". Вона є
особливою системою взаємопов'язаних операцій, які виконуються різними ділянками
мозку і за допомогою яких формуються чуттєві образи та абстракції, здійснюються
переробка знакової інформації, її збереження у системі пам'яті, фіксація
зв'язків між окремими елементами і блоком пам'яті, групування і перегрупування
різних образів та абстрактних знань.
По-четверте,
першопричиною творчості є пристосування людини до нескінченно різноманітного і
постійно мінливого світу з метою забезпечення виживання та подальшого розвитку.
Отже, творчість — складний діалектичний процес, який має певні етапи і свій
механізм реалізації. Це єдність інтуїтивного і дискурсивного моментів
діяльності свідомості людини. У сучасних умовах наукова творчість набуває
якісно нового характеру завдяки евристичній можливості моделювання та
обчислювального експерименту на базі нового покоління комп'ютерів та інших
джерел інформації. Незважаючи на
різноманітні перешкоди, творчі можливості людства постійно зростають. Людський
розум — єдине, що здатне пізнавати і раціонально використовувати сили природи. Наступні теми є в документі, який необхідно завантажити для перегляду. 14. Пізнання як
предмет філософського аналізу 15. Субєкт
і обєкт пізнання 16. Чуттєве
і раціональне в пізнанні 17. Поняття
науки, закономірності її розвитку 18.
Антропосоціогенез, його основні чинники 19. Поняття
індивід, індивідуальність та особистість
20.
Суспільство, як об’єкт філософського пізнання 21. Вчення про
соціально-економічну формацію 22. поняття
культура і цивілізація 23. ТЕОРІЯ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА 24. Проблема соціального прогресу 25.
Глобальні проблеми сучасності
26. Цінності та їх роль в розвитку суспільства
|